interview

Аліна Качоровська (Очеретяна): «Я хочу робити українську PRADA за дві з половиною тисячі гривень»

Коли я чую визначення «взуттєвий сімейний бізнес», не знаю, у кого як, але у мене в голові відразу постає така картина: сивий італієць обіймає за плече свого сина (чи синів), усі вони вдягнуті у робочі фартухи та сорочки із закатаними рукавами; кремезні, руки їхні грубі, але лагідні; і стоять вони ось так посеред своєї італійської майстерні у маленькому італійському містечку десь у провінції і випромінюють весь італійський колорит своїми посмішками, просякнутими взуттєво-шкіряним досвідом. *Оце так довге речення, by the way*. Але є одне «але». Коли я думаю про український сімейний взуттєвий бізнес, ця уявна картинка із дуже маскулінними італійцями розбивається об витончений образ Аліни Качоровської (Очеретяної), яка очолює сімейний бізнес із півстолітнім досвідом (yep, that’s right, півстоліття). Якщо ви ніколи не чули про Kachorovska Atelier, то де взагалі вас носило все ваше життя сідайте і читайте уважно. Та скоріш за все, ви не тільки чули, але і довго мріяли про замовлення цього ідеального взуття. І коли я кажу «ідеальне», я маю на увазі без-до-ган-не. Стильне, красиве, якісне і (та що ж це робиться!) адекватне по ціні — це не Sale у аутлет-містечку, це політика справедливої ціні від Kachorovska. 7 днів на тиждень. 365 днів на рік. Це найелегантніші лодочки та сумки, найкрутіші індивідуальні замовлення, найкрасивіший український Instagram, що реально продає, майже сто людей у команді і один креативний директор бренду — Аліна. З якою ми спілкувались по Skype більше, ніж півтори години.  Вона рішуча, енергійна, весела, упевнена в собі, та найголовніше — вона любить свою справу. Хочеться оточити себе виключно такими людьми по життю. Ну іще можна лодочками усіх кольорів.

У найближчий свій візит до України я обов’язково завітаю до Kachorovska Store & Cafe особисто. Лодочки, тримайтесь! Я скоро буду!

Аліно, почнемо з гарних новин: запитань про те, як починалась сімейна справа Kachorovska, сьогодні не буде. Я знаю, що бізнесу вже більше 50 років, що починалось усе із твоєї бабусі, що великі зміни настали після появи сторінки на фейсбуці і так далі. Перше питання стосується саме тебе: розкажи, будь ласка, які вирішальні моменті відбувались із брендом уже за твоєї присутності? З моменту твого навчання, коли ти була деяким буфером між виробництвом та замовниками, і дотепер.

Цим буфером я досі і лишаюсь. Насправді знаєш, мені шалено подобається Міучча Прада – і як особистість, і як дизайнер, бізнес-вумен, і те, що вона робить у своїй громадській діяльності. І десь років у дев’ятнадцять-двадцять у мене сформувалося до неї питання. Я читала їхню з чоловіком історію розвитку бізнесу: вони починали із маленького магазинчика, де виготовляли сумочки і капелюшки, а потім – бах, і PRADA. І я ніяк не могла зрозуміти – ну як же вони зробили цей стрибок? Бо в біографії так і пишеться – починали з малого, а потім все, ти уже PRADA, і тебе всі знають. І я думала – а що ж відбувається між цими точками? Як із такого крихітного ти стаєш от таким великим? І тепер я зрозуміла, як: бувають такі поворотні моменти, після яких ти обертаєшся і розумієш – ось воно. Коли хтось підказав тобі нову людину, яка все змінює в твоїй команді. Коли ти щось почув, зрозумів раптом, тоді ти реально відчуваєш, як в один момент стаєш більшим.

І для Kachorovska таким моментом був…

Їх було декілька. Перший, мабуть, стався, коли я усвідомила, що це може бути справою мого життя. Бо на початку це був просто підробіток. Я вчилася в Могилянці, і коли всі мої друзі тусувались, я їхала на метро Житомирська, бо у мене через дві години видача взуття клієнту. Але мені це приносило кайф. Тобто, я ніколи не страждала від того, що зараз мені 17 років, і я не відпочиваю, а їду і забираю це взуття. Мені це подобалось. І от десь на третьому-четвертому курсі я зрозуміла, що можу серйозно цим займатись. Прокинулась одного ранку і спитала себе – а що я взагалі собі думала? За моїми плечима 50 років досвіду…

Слухай, і от тут у мене питання – чому ти взагалі обрала право за майбутню професію?

Ну, по-перше, моя родина усі п’ять років мого навчання мене категорично відмовляла від взуттєвої справи. Вони не хотіли, щоб я цим займалася. На той момент за все відповідальна була тільки моя мама, і їй було важко. Бабуся казала те саме – всі були проти. По-друге, я обирала свою професію за двома критеріями: щоб треба було багато говорити і думати, і право ідеально лягло в цю концепцію. Тому, звичайно, я хотіла навчатись тільки в Могилянці, за закладом вибір не стояв. І дуже рада, що потрапила саме туди. Там я зустріла свого майбутнього чоловіка, та і право мені подобалось. Я на всі сто щаслива, що пішла туди вчитися, і за вибором не жалкую абсолютно. Ну і знаєш, у 16 років я не розглядала взуття як потенційний бізнес. А от у 19, коли у тебе безмежне поле для можливостей, от тоді реально – прокидаєшся і розумієш, який є колосальний досвід, і скільки варіантів розвитку – і вліво, і вправо, і вгору, і як завгодно. І головне, що уже тоді до мене прийшло розуміння, що у цьому процесі ніколи немає крапки.

А ще які зміни кардинально вплинули на розвиток справи?

Другий момент – це коли до нас приєднався мій чоловік Руслан. У нього часто інша точка зору, вона відрізняється від моєї, і це добре, це правильно. Окрім того, він забрав на себе велику частину роботи з логістикою, обладнанням, ремонтом, дизайном приміщень. Дуже багато всього, що не моє і в той же час на сто відсотків його. Ми гармонійно розподілили сфери обов’язків між собою.

Розкажи, як до формату ательє приєдналася лінійка готового взуття Kachorovska?

Роки за два до того, як до нас прийшов Руслан, у нашій команді було всього троє людей. І ми все робили самі. Прибити полицю, прибрати в офісі, прийняти замовлення, подумати – все самі. І потім ми дійшли до якоїсь точки «ікс». У нас стало так багато замовників, що черга розтягнулась на три місяці. А в форматі ательє ти не можеш стрибнути вище голови. Для того, щоб нам збільшити виготовлення взуття на три-чотири пари, потрібно знайти чотирьох нових майстрів: модельєра, кравця, чоботаря і розкрійника. Кожен із них у день робить плюс-мінус однакову кількість пар взуття, і вони не можуть зробити більше. Не може бути так, що на одного модельєра – десять чоботарів. Потужності ательє не резинові. От тоді ми і подумали про лінійку готового взуття. І плюс нам тоді стало якось сумно: це було одразу після нового року, і ніби все працює, все налагоджено, і клієнти є, і заробляємо добре, і ніби все ок, але сумно. Немає фану, немає драйву. Та ще і черга три місяці, і клієнти почали сприймати це негативно. І ми зважились. В січні 2013 вирішили – ми це робимо, і уже 1 вересня стартував сайт. Ми створили повністю окремий цех – це нова команда, нова розробка моделей. І тоді ж я вирішила, що не хочу працювати на українських матеріалах. Сказала – все, хочу в Італію, на власні очі побачити всі ці фабрики і самій вибрати все те, чого у нас немає. Це рішення сприймалося в штики всіма: це ж мали бути немалі гроші витрачені, а ми тут цех запустили, людей набрали, машинки купили і так далі. Але, як виявилось, це було взагалі одне із найправильніших рішень в історії Kachorovska.

Я дивилась твоє інтерв’ю з Юлею Савостіною, здається, 2014 року, де ти говориш про те, що реклами у Kachorovska не було і немає. Я хотіла запитати, як справа із цим зараз, тому що об’єктивно масштаби бренду дуже сильно ростуть.

Немає ніякої реклами. До цього дня ми не проплатили жодної статті, жодного відеоролика. А чому? Поки що справляємося самі, через власні соц. мережі та створення свого оригінального контенту. Тим паче, ми вже декілька років працюємо з українськими дизайнерами, на сьогоднішній день я можу сказати, що ми робили колекції для всіх топових дизайнерів України. І це, звичайно, теж попадає у медіа. Крім того, про нас доволі часто пишуть, бо ми самі намагаємося створювати інфоприводи, робити щось цікаве.

От наприклад, влітку ми зробили такий соціальний проект – відкритий садочок на території Kachorovska: застелили подвір’я газоном, з боків насипали гравію, поставили столики, паркан.

Так, я дуже добре пам’ятаю фотографії.

І ти знаєш, ми навіть не думали, який буде вибух в соц. мережах. За період відкриття цього садка з літа до кінця осені там проводилось приблизно 300 фотосесій. Навіть Oh My Look! робили у нас свої фотодні. Весільні зйомки були – заплановані і спонтанні: бувало, просто зупинялась машина, виходила наречена і йшла до нас із фотографом. І всі потім ставили хештеги або геолокацію в Instagram. За місяць я зрозуміла – оце ми круту штуку зробили, виявляється. Завдяки цьому садочку величезна кількість людей про нас дізналась. І це вийшло як реклама, але ми її такою не планували. Ми просто хотіли створити такий зелений шматочок всередині кам’яних джунглів. Щоб люди могли прийти, роззутися, походити ніжками по траві, полежати на килимках. І це спрацювало – до нас приходили із дітьми, собаками, компаніями, особливо в суботу. Нам так сподобалось. Бо ми не про накопичення, а про те, що коли є можливість, треба максимально намагатися створювати красу навколо себе.

А правильно я розумію, що реклама не дається іще і з тієї причини, щоб не було надмірного потоку клієнтів, з яким виробництво просто не впорається?

Так, можливо, ми поки що не даємо рекламу, бо попит завжди перевищую пропозицію. І от навіть зараз, коли розширились масштаби виробництва, ми ніби почали більше виробляти і хочемо відкрити ще один магазин в Києві, ще один, можливо, в Україні, є пропозиції з-за кордону. І знову ми будемо не встигати. Тому так, одна з причин – для чого давати рекламу, коли ми і так продаємо практично все, що виробляємо? Ми працюємо майже без залишків. Крім того, я сама особисто ніколи не ведуся на рекламу, не люблю її. Тому із якогось внутрішнього принципу не бачу в ній сенсу.

Існує такий міф, що українці не люблять працювати. Зокрема наші дизайнери дуже часто скаржаться на те, що немає нормальних кравців, закрійників, а якщо є, то вони ліниві, та ще і святкових днів на рік у нас надто багато. І так далі. Чи бувають подібні проблеми у Kachorovska? І взагалі наскільки важко знайти своїх майстрів, навчити їх так, як вам треба, і як часто змінюється склад технічної частини команди?

Ну якщо говорити про фабрику, про виробництво, то важко, реально важко знайти людей. Але не через те, що всі ніби-то ліниві. Просто в Україні немає сильної освітньої бази, яка б готувала спеціалістів. Більше того, не вистачає іміджу професії. Той факт, що у нас на фабриці в Житомирі люди заробляють в два-три рази більше, ніж працівники банку, все одно не допомагає позитивному сприйняттю такої роботи. Тому ми зі своєї сторони працюємо над підвищенням іміджу самої професії. Через це ми викладаємо в Instagram фотографії наших чоботарів…

Це моє улюблене.

Ми проводимо для наших майстрів різні тренінги, лекції. От нещодавно була лекція з фінансової грамотності на фабриці. До 14 лютого ми домовилися із одним бьюті-баром у Житомирі, і весь тиждень по групах 5-6 чоловік жінки починали день із мейкапу та зачіски. Таким чином ми намагаємося ламати стереотипи: це важливо, мені хочеться, щоб люди до нас ішли самі. Для прикладу: ти в Італії десь заходиш на колодочну фабрику, і там майстри молоді, красиві, мега-стильні. А це ж такі самі робочі, як і наші. Але там і тут це виглядає як чорне і біле. Там це престижно – люди отримують від цього задоволення, бо вони розуміють, що це fashion і так далі. А в нас усе навпаки. Тож, як можемо, ми намагаємося із цим боротися. Але все одно лишається проблема із тим, що в освітньому плані ніхто не готує кадри. Ми самі уже їх вчимо. Майстри у нас проходять стажування, навчаються, і потім ми уже дивимось на кваліфікацію. Так що тут є питання. Та насправді, не тільки тут. Із управлінськими кадрами на фабриці – також. Ми намагаємося, звичайно, підтягнути їх, допомогти розвиватися. Так само проводимо для них різні управлінські тренінги. І це класно, вони відчувають, як зростають. Мені імпонує, що ми багато вкладаємо у своїх людей.

Слухай, а от ти зараз сказала про колодочну фабрику: я просто не зовсім розумію, яка частина сировини виготовляється в Україні, а яка приходить з Італії. Бо ти казала, що з Італії надходить шкіра. А всі інші матеріали?

Шкіру ми частково купуємо і в Україні, але маленький відсоток. Бо в основному, наші виробники спеціалізуються на чорній шкірі, а з колористикою мені не все подобається. Уже з’являється більше варіантів останнім часом, але я поки не всім задоволена. А взагалі можна сказати, що сто відсотків усе надходить із-за кордону. Навіть хімія, якою в Україні фарбують шкіру, вона теж із Італії. І тут важливо пояснити: це не сумно і не прикро, і це не мінус, що в Україні всього цього немає, тому що ніде у світі цього немає. Ну в Іспанії й Португалії є, бо там виробляють багато шкіри. Але в принципі це просто факт – навіть Туреччина, яка теж виробляє шкіру, все одно намагається копіювати італійців. Вони беруть у них підошви, якось перекуповують і намагаються відтворити один в один. Але факт у тому, що керує всім цим Італія. Це тільки так звучить, ніби в Україні нічого немає, і ніби можна було б зробити. Це взагалі не печаль. І навіть добре, що цього немає, тому що є наші фабрики, які виливають підошви, наприклад, але вони зовсім неконкурентоспроможні італійським аналогам саме по дизайну, стилю, трендах. По якості і практичності, можливо, окей, але із іншим… Ну, наприклад, підошви або картонні устилки, на яких усе тримається у взутті, роблять в Україні, але їх роблять із італійських матеріалів. Щось у нас, звичайно, виробляється, але я ж кажу – це факт, весь світ живе на італійському.

Я якось питала у вас в Instagram, чи теоретично можливе виготовлення взуття зі шкірозамінників або еко-шкіри. Є щось таке в планах?

Поки що ми ніколи із замінниками не працювали. Але в перспективі, я думаю, все буде. Не в найближчій, але буде. Може, наступного року. Зараз у нас етап розширення команди, компанії, офісу. І за півроку, я сподіваюсь, у нас уже буде професійне дизайн-бюро, яке працюватиме над розробкою колекції.

Скільки зараз людей у команді?

Якщо говорити про офіс, який знаходиться у Києві, це магазин і ательє, то зараз у нас працює близько п’ятнадцяти людей. І ще очікуємо поповнення на три-чотири відкриті вакансії, бо розуміємо, що це необхідно. Обсяги роботи та відповідальності збільшуються, насправді, як на дріжджах. На виробництві у нас працює більше 70 людей, уже скоро до сотні робітників дійдемо в загальній кількості.

Тебе можна назвати креативним директором Kachorovska? І за що ти найбільше любиш свою роботу?

Так, можна. Мене шалено пре виробництво. Інколи, звичайно, воно виснажує так, що ти вже нічого не хочеш, але я кайфую від того, що я створюю продукт, який можу потримати в руках. Це по-перше. А по-друге, я створюю те, що потрібно людям. Я не роблю нічого такого, що мені потім треба впарювати комусь. Взуття – це річ першої необхідності, як на мене, бо ніхто не ходить босий. Тож, ми створюємо майже щось таке, як хліб чи молоко.

Мені дуже подобається ідея fair price, яку ти озвучуєш, бо про ціни Kachorovska не те що ходять легенди, але це, мені здається, ваш найбільший плюс, окрім власне крутого дизайну. Знайти стильне, якісне і недороге взуття – це завжди лотерея. Як «оберіть два пункти із трьох» – майже неможливо.

Ти знаєш, наша цінова політика сформувалась дуже природньо. Вона ще тягнеться насправді від моєї бабусі, бо для неї завжди було важливо, що це для людей. Та уже й коли я була студенткою, теж розуміла, що не можу купити за триста доларів сумку. І хотілося, щоб мої друзі теж мали змогу замовити собі взуття. Як я озвучую свою мету: я хочу робити українську PRADA за дві з половиною тисячі гривень.

Винесемо цю фразу у заголовок.

Наша мета в компанії – навчити клієнтів, що таке справедлива ціна. І тут багато важливих моментів. По-перше, доступ до інформації та швидкість її поширення змінили все. Всі про все знають. Якщо раніше світ люксу був таким прихованим, таємничим, ніхто не знав, де, як і ким це робиться, то тепер усе перевернулось із ніг на голову. Усі знають, де і чиїми руками це шиється, скільки це коштує, де це можна придбати. І я теж тепер усе це знаю. Бо коли ми почали їздити в Італію, я побачила, як робиться Casadei, Miu Miu та інші бренди. Я знаю, скільки коштує ця робота, бо ми купуємо колодки, підбори та інше на тих самих фабриках, де і вони. І вартість для нас така сама, як і для них. Я розумію, чому ці бренди коштують набагато дорожче, тому що є етап розробки: дійсно, свій індивідуальний дизайн – це дуже дорого. Але ж потім це компенсується масштабами виробництва. Бо виготовляється не сто пар, а сто тисяч пар. І от після того, як ми побачили ціни на кросівочні підошви Valentino, на мокасини Tod’s, які відшиваються у звичайному цеху… То знаєш, все одно усі із часом прийдуть до fair price.

Ти вважаєш?

Так. Звичайно, якась частинка люкса залишиться, бо є такі речі, як ручна робота на 300 годин і так далі. Але я впевнена, що через десять-п’ятнадцять років ніхто не буде безглуздо переплачувати там, де немає за що. Зараз бренди доводять своє право виставляти високі ціни: класні умови роботи для їхніх працівників, наприклад. І для нас це теж важливо і показово.

От зараз ми починаємо будувати фабрику, до речі. Це наш новий проект. Наша мрія, що уже починає реалізовуватись. І нам теж хочеться зробити там багато комфортних, цікавих штук: щоб була кав’ярня, щоб люди йшли працювати і отримували задоволення. І я вірю в те, що якщо вже у бізнес-виданнях піднімається тема fair price, direct-to-consumer price, значить, це неспроста. Нам часто говорять – ой, а ви знаєте, якщо Kachorovska продаватиметься за кордоном, ви легко можете поставити ціну 400 євро, ми дослідження проводили. А я так не хочу, бо це суперечить самій сутності нашого бренда, цінностям нашим. Чому я повинна робити так, як усі, коли знаю, що за десять років так ніхто робити не буде? Я хочу бути першою, хто говорить про це і робить бізнес відповідно.

Давай тепер про індивідуальне замовлення поговоримо: у одному з інтерв’ю ти казала, що буває – до вас приходять із картинкою взуття, і ви маєте пояснити людині, що, скоріш за все, у реальності так само виглядати воно не буде. І я подумала, що це дуже схоже на підхід у пластичній хірургії, коли лікар спершу має відмовити тебе від процедури. Що у вас замовляють частіше за все, чи є якийсь хіт індивідуального замовлення? І наскільки часто приходять із картинкою взуття з червоної доріжки і т.д.?

Ну із картинками насправді приходять дуже рідко, частіше – із фотографією з нашого Instagram. І це супер. П’ять років тому, звичайно, все було зовсім по-іншому, а тепер у нас є окремі каталоги, куди ми вносимо усі індивідуальні моделі, які робимо. І це сотні, сотні фото. Люди обирають саме із них, тому що тут вони чітко бачать, що отримують на виході. Дуже багато замовляють у нас лодочок. Лодочки – це наша візитна картка.

І ти неодноразово казала, що їх робити найскладніше.

Так, дійсно. Це просто космос. Хто вміє робити гарну лодочку, тому під силу все. Це стосується і цілого виробництва, і окремого майстра. Найкваліфікованіші – саме ті, які уміють робити лодочку. От як ти про пластичного хірурга сказала, тут приблизно те саме. Бо у чоботаря рука – як моїх три. І йому, щоб створити цей делікатний, гострий носочок, потрібно так його затягнути, так витягнути, щоб вийшла ця красива бокова лінія, вигин. Там десь треба тягти руками, десь кліщами, десь молоточком вистукати, загладити. От тоді виходить краса.

А за що в Kachorovska не беруться?

За те, що ми не можемо виконати технічно. І за ті замовлення, які наперед видно, що вони будуть некрасиві. У нас уже є свій досвід і своє бачення. Ми це пояснюємо.

Некрасиві з точки зору пропорцій, дизайну або в плані відвертого несмаку?

І те, і те насправді. Ми вже бачимо, що десь воно буде непропорційно, поєднання фактур і кольорів не те, із таким підбором негарно. І в принципі клієнти дослухаються, довіряють нам. Але все одно є відсоток відмов в ательє. Як би ми не прописували умови, ми ж не можемо залізти в голову людині і зрозуміти, яка там у неї картинка. Ми виконуємо чітко по замовленню все, як людина хоче. Але в результаті буває: «Ой, а я думала, буде по-іншому».

Але навіть коли люди відмовляються, це не проблема, все продається?

Так. Ми виставляємо пару на продаж: щось купують одразу, а щось – через півроку або дев’ять місяців. Усе це прописано в наших правилах ательє – завдаток у нас залишається до моменту продажу вашого замовлення. Бо якщо б не було такого пункту, то хтось може прийти і замовити умовно двадцять пар, а потім обрати одну. Так ми себе убезпечуємо від ситуацій, де всі ризики на нас. Хоча, наприклад, в Європі взагалі така практика – якщо все виконано чітко за умовами, то ти зобов’язаний забрати взуття. Або твій завдаток не повертається.

Скільки зараз треба чекати на виконання замовлення? Раніше було півтора місяці, зараз так само?

Від одного до двох. Постійно тримається такий діапазон. Останні років п’ять-шість менше місяця не буває. Максимум було три.

І я так розумію, що основний прибуток іде від постійної лінійки, а не від індивідуальних замовлень?

І там, і там прибуток вагомий. Ми задоволені і форматом ательє, і магазином. Магазин може збільшувати кількість, ательє – ні, там є стале число замовлень. А в магазині ми більше виробляємо, тож, можемо більше продати.

Яка твоя улюблена модель взуття і сумки Kachorovska за останній рік?

Я люблю наші качині туфлі – із квадратним носочком, вони зараз дуже трендові. А остання модель, яку я відносила цю зиму й минулу осінь, це ботільйони – на десятисантиметровому підборі, достатньо широкому і стійкому. Я думала, що візьму їх «на вихід». Але вони виявились такими зручними, я в них ходжу ледь не щодня. Потім у мене є ще така сумка-парсель, абсолютно безформна, в неї ціла ковдра може влізти. Це дві речі, які я останнім часом ношу постійно. Ну і звичайно, у мене є майже всі кольори лодочок.

Отже, ти не чоботар без чобіт? Ти стабільно щось замовляєш собі?

Так, обов’язково. Коли з’являється якась нова колодка або модель, або ми щось робимо із нового матеріалу, я завжди намагаюсь взяти собі пару, бо не можна говорити про взуття, якщо ти його не носиш. Кілька разів було так, що я беру пару і розумію – ремінець, наприклад, буде натирати, або підйом замалий. І добре, що це перша пара. Ми одразу на всіх інших ці помилки усуваємо. Так що я тестую наше взуття на собі.

А взуття якогось іншого бренду в тебе є?

Були кросівки Nike, чоловік купляв, але я їх не ношу, бо у Kachorovska є свої. Ну правда – якщо я чогось хочу, то я можу собі це зробити.

Хочу спитати тебе як представницю вітчизняної fashion-індустрії: сучасна українська жінка – чого сьогодні не вистачає її образу? Наприклад, я після переїзду до іншої країни дуже сильно переоцінила скептичне ставлення до наших жінок як таких, що не мають смаку, не розуміють контекст, і так далі. Живучи за кордоном, я з великої відстані змогла побачити, наскільки самі українці культивують і постійно мусують цю ідею. Але на прикладі супер-стильного взуття Kachorovska, яке так супер-класно купують, я собі думаю: а хто ж його купує, як не наші жінки 25-40 років? Нас постійно порівнюють із європейками: які вони, мовляв, просунуті, як вони класно розуміються на почутті міри, і як усім нам треба цього у них навчитися. Що б ти могла сказати з цього приводу?

Скажу, що у нас настільки багато крутих замовниць, що хочеться про кожну розказати окрему історію. Одна із моїх улюблених – це жінка, якій 59 років, вона дуже стильна, доглянута, розумна. Це мій бізнес-наставник свого роду. І таких клієнток дуже багато. Немає ніякого over-makeup чи ще чогось. Але є все-таки різниця між Києвом та регіонами.

Звичайно.

Та навіть регіони між собою відрізняються. Але я з тобою згодна, що це все перебільшення, аби поговорити насправді. З іншого боку, мені як українці не хочеться абсолютно розчинятись у європейському стилі. Айдентику свою, автентичність якусь хочеться зберегти.

А тепер розказуй про майбутні плани Kachorovska – які проекти готуються, що новенького нам чекати?

По-перше, ми плануємо запускати лінійку Kachorovska Baby і зробили перші черевички для моєї доньки. Там буде всього одна-дві моделі, але у різних матеріалах та кольорах. По-друге, відкриття нових магазинів. По-третє, будівництво фабрики.

Відкриття магазинів у інших містах?

Можливо. Ми зараз якраз розглядаємо, де саме. Дивимось різні приміщення. Скоро почнемо працювати над пакетом франшизи, тому що є запит із-за кордону. Не знаю, де, як і коли, але це планується. Ще у нас завжди є якісь капсульні колекції, багато бажаючих дизайнерів на співпрацю. Насправді, багато чого в процесі зараз. Багато всього буде.

І насамкінець у мене егоїстичне питання – ви надсилаєте за кордон?

А далі, як кажуть, усе як в тумані… Десь за тиждень до мене в Париж приїхав ось цей бежевий товстунчик. Тепер у корзини серйозна конкуренція. А у мене відкрито сезон пікніків! Але, без жартів, дивлячись на такий розвиток красивого, корисного і успішного бізнесу в Україні, хочеться і свою справу робити швидше, вище та сильніше. Go, Kachorovska! Не збавляйте обертів, а ми обіцяємо купити усі ваші туфлі!

Фото: kachorovska.com, Instagram @kachorovska_atelier, Facebook, особистий архів Аліни

Читайте также: